Філіп Халсман (Philippe Halsman) народився 2 травня 1906 року в Ризі в забезпеченій єврейській родині. У школі його улюбленими предметами були іноземні мови — латинь, французька, німецька, російська. Та й інші дисципліни давалися йому легко; досить сказати, що, незважаючи на далеко не ідеальну поведінку, Філіп закінчив школу кращим учнем у класі. У старших класах він трохи фотографував, але не думав про фотографії як про майбутню професію. У 1924 році молодий чоловік виїхав до Німеччини і поступив на електротехнічний факультет Дрезденського університету.

До недавнього часу про німецький період життя майбутнього фотографа було мало що відомо. Зараз становище змінилося: таємничим подіям, героєм яких став Філіп Халсман в кінці 1920-х років, присвячена велика кількість досліджень, про них пишуть книги, знімають художні фільми. Не можна, однак, сказати, що ця справді детективна історія стала нам більш зрозуміла або ми наблизилися до її розкриття.

10 вересня 1928 Філіп з батьком — багатим латвійським дантистом Максом Халсманом — вирушили в Австрійські Альпи. Пізніше молодий чоловік згадував, що йшов на кілька кроків попереду батька, коли несподівано почув крик і, озирнувшись, побачив, що той зірвався в прірву. Філіп стверджував, що, спустившись вниз, знайшов батька ще живим і відправився за допомогою, але коли через деякий час він повернувся в супроводі місцевого пастуха, Макс Халсман був уже мертвий з явними ознаками насильницької смерті.

Цілком природно молодий чоловік став головним підозрюваним. Згодом про нього говорили як про «Австрійського Дрейфуса», «перша жертва зародженя націонал-соціалістичного антисемітизму». Справді, молода людина цілком підходила на роль обвинуваченого і без урахування національності: у нього була прекрасна можливість вчинити злочин, його родина провела похорон занадто швидко — вони стверджували, що це було зроблено згідно з єврейським звичаєм, але суд сприйняв це як спробу приховати сліди злочину. Філіп поводився дивно при арешті, дозволяв собі різкі — і досить дурні — витівки під час судового процесу, зокрема, ігноруючи всі докази, продовжував стверджувати, що його батько загинув у результаті нещасного випадку. Єдине чого не вистачало звинуваченням — це мотиву, чим не забарився скористатися захист, правда не дуже успішно. У грудні того ж року молоду людину визнали винним у батьковбивстві і засудили на 10 років в’язниці.

Надалі «зародження, націонал-соціалістичного антисемітизму» зіграло у справі нашого героя швидше позитивну роль — саме воно дало адвокатам та родичам Філіпа можливість говорити про несправедливість судового розгляду, упередженості суддів і тому подібне. У 1929 році Верховний суд Австрії скасував рішення тірольського суду і направив справу на повторний розгляд. На цей раз молоду людину визнали винним у ненавмисному вбивстві і знизили строк до чотирьох років. До цього часу до боротьби за визволення «Австрійського Дрейфуса» підключилися багато представників наукової та мистецької еліти, зокрема Альберт Ейнштейн, Зиґмунд Фрейд і Томас Манн. Нарешті 1 жовтня 1930 президент Австрії Вільгельм Міклас дарував Філіпу Халсману помилування з єдиною умовою — назавжди покинути країну.

Історія іноді вибирає дивні шляхи для здійснення своїх цілей: так, якби не трагічні події про які говорилося вище, Філіп Халсман закінчив університет і зробив би кар’єру інженера-електрика в якій-небудь європейській країні або, скажімо, у Сполучених Штатах. А може бути, повернувся б до Латвії і закінчив життя в одному з численних таборів Радянського Союзу. Але доля розпорядилася інакше, і в кінці 1930 року молодий чоловік опинився у Франції.

Не отримавши освіти, Філіп Халсман вирішив перетворити своє хобі на професію і в 1932 році відкрив у Парижі фотоательє. Його кар’єра складалася більш ніж вдало, до середини 1930-х років він був одним із самих модних французьких фотографів, його фотографії друкувалися в таких відомих журналах як «Vogue», «Vu» і «Voila». Завдяки портретам Андре Мальро, Поля Валері, Жана Пенлеве, Марка Шагала, Андре Жида, Жана Жіроду, Шарля Ле Корбюз’є і багатьох інших представників художньої богеми, французька преса називала Халсмана кращим фотографом-портретистом.

З початком Другої Світової Війни сім’я Халсмана емігрує до Америки, сам же фотограф зі своїм литовським паспортом довго не міг отримати візу. І знову на допомогу приходить Альберт Ейнштейн, завдяки втручанню якого Халсман потрапив до числа найбільш значимих художників, письменників і вчених, яким дали візи в Сполучені Штати. 10 листопада 1940 фотограф прибув до Нью-Йорку. З цього часу починається самий плідний період у його житті; саме тут він прославився, втілив у життя самі сміливі мрії, зробив найвідоміші свої фотографії, видав книги. Мабуть цілком справедливо його називають не «литовським фотографом», а «американським фотографом литовського походження».

Основним і найулюбленішим жанром майстра була портретна зйомка. «Мене завжди цікавили люди», — писав він, — «Хороший портрет повинен — і сьогодні, і через сто років — показувати, як людина виглядала і, що вона собою представляла». Іншим разом Халсман зупинився на цьому більш детально: «Цього не можна досягти, змушуючи людини прийняти ту чи іншу позу або ставлячи його голову під певним кутом. Для цього потрібно провокувати “жертву”, розважати його жартами, заколисувати тишею, задавати йому такі зухвалі питання, які навіть найкращий друг побоявся б поставити».

Подібну тактику майстер застосував, коли в перший раз фотографував Мерілін Монро в 1952 році. Він попросив її стати в кут, поставивши перед нею камеру. У актриси був такий вигляд, ніби її загнали в кут і відрізали всі шляхи до відступу. Потім сам фотограф і два його асистента почали говорити їй компліменти, влаштували своєрідне змагання за її увагу. «Оточена трьома чоловіками, які не зводили з неї захоплених очей, Мерілін посміхалася, кокетувала, хіхікала і навіть вигиналася від задоволення», — згадував Халсман, який зробив за цей час близько 50 фотографій.

У 1941 році фотограф познайомився зі знаменитим художником-сюрреалістом Сальвадором Далі. Їх дружні і творчі стосунки тривали близько 30 років. У 1954 році Халсман випустив книгу «Вуса Далі» («Dali’s Mustache») до якої увійшли безліч фотопортретів іспанського художника — в основному його знаменитих вусів. Для однієї з найвідоміших фотографій цього циклу Халсман «побудував» із семи оголених натурниць фігуру, що нагадувала людський череп. Інший малюнок відомий під назвою «Далі Атомікус» («Dali Atomicus») був в певному сенсі фотографічним продовженням знаменитої картини «Атомна Леда» ( «Leda Atomica»). У знімку друзі хотіли показати рух електронів навколо ядра: для цього на рахунок «три» асистенти підкидали кішок і випліскували з відра воду, на рахунок «чотири» Далі підстрибував, спалахи освячували кімнату яскравим світлом і Халсман фіксував усе це неподобство на фотоплівку. Після цього він віддалявся в темну кімнату, а помічники швидко наводили порядок в кімнаті, ловили і заспокоювали кішок. Через деякий час фотограф повертався, винувато посміхаючись, говорив: «Ну, ще один дубль» і все повторювалося спочатку. «Шедевр» вийшов тільки після 28-ї спроби.

У 1952 році Халсману замовили офіційний портрет сімейства автомобільного магната Генрі Форда. Після виснажливої фотосесії з дев’ятьма дорослими та одинадцятьма дітьми, господиня будинку запросила фотографа випити чашечку чаю. Він підняв на неї очі і несподівано для самого себе запитав: «Місіс Едсел, чи не дозволите Ви сфотографувати Вас у стрибку?» Вона глянула на нього з подивом, потім посміхнулася: «Ви ж не примусите мене стрибати на цих підборах?», — запитала вона роззуваючись.

За дружиною всесильного магната пішли Грейс Келлі, Мерилін Монро, Одрі Хепберн, герцог і герцогиня Віндзор, майбутній президент США Річард Ніксон, батько атомної бомби Роберт Оппенгеймер, багато інших акторів і митців, політиків та письменників, вчених та фотографів — всього близько двох сотень знаменитих стрибунів включаючи самого Халсмана. «Коли людина стрибає його увагу в основному направлено на сам акт стрибання, маска спаде і з’явиться його справжнє обличчя», — розкривав фотограф свій задум у передмові до фотоальбому «Книга стрибків» («Jump Book») яка вийшла в 1959 році.

Заслуги талановитого фотографа не залишилися без уваги. У 1945 році Халсман був обраний першим президентом Американської асоціації журнальних фотографів, де йому довелося вести боротьбу за творчі і професійні права своїх колег. У 1951 році він став членом (contributing member) знаменитого фотоагентства «Magnum Photos». У 1958 році журнал «Популярна фотографія» назвав Халсмана одним з «Десяти найвидатніших фотографів у світі». Він виявився у відповідній компанії: крім нього в «Десятку» потрапили Ірвін Пенн, Річард Аведон, Ансел Адамс, Анрі Картьє-Брессон, Альфред Ейзенштедт, Ернст Хаас, Юсуф Карш, Гьен Милі та Юджин Сміт. Сам же фотограф вважав найвищим своїм досягненням 101 фотографію надруковану на обкладинці знаменитого журналу “Life” — цей рекорд досі ніким не побитий.

Філіп Халсман помер у Нью-Йорку 25 червня 1979. І навіть після цієї сумної події він примудрився встановити ще один рекорд: у 2006 році на честь сторіччя від дня народження йому було встановлено пам’ятник — перший пам’ятник фотографові в світі. Пам’ятник був установлений на батьківщині Халсмана; спочатку у фойє Ризької думи, пізніше його поставили навпроти будинку, де майбутній фотограф провів своє дитинство. «Це знак подяки великому громадянину своєї країни», — сказав автор пам’ятника знаменитий скульптор Григорій Вікторович Потоцький.

«Якщо я дивлюся на який-небудь предмет протягом деякого часу, то видовище зачаровує мене. Це і є прокляття фотографа».
Ірвін Пенн

Ірвін Пенн (Irving Penn) народився 16 червня 1917 року в Плейнфілді (штат Нью-Джерсі). Він досить рано захопився образотворчим мистецтвом і, отримавши атестат про середню освіту, вступив до Школи мистецтв при Музеї Філадельфії на курс рекламного дизайну. Йому пощастило — його вчителем виявився талановитий дизайнер Олексій Бродович: «Перераховувати все, чому навчив мене Бродович, зайве. Він, можна сказати, дав мені життя, життя в моїй улюбленій роботі », — з вдячністю згадував молодий чоловік свого вчителя, — «У своєму курсі — він називав його “лабораторія дизайну” — Бродович давав нам в якості завдань ті горішки, які і сам ледве міг розкусити».

Чи позначилися педагогічні таланти вчителя, художні здібності учня або і те й інше разом, але вже в 1937 році студентські малюнки Ірвіна Пенна стали з’являтися на сторінках «Harper’s Bazaar». Закінчивши навчання він деякий час працював художнім редактором журналу «Junior League», потім перейшов на аналогічну посаду у великому універсальному магазині «Saks Fifth Avenue». У 25 років він прийняв несподіване рішення: звільнився з роботи і, взявши свої більш ніж скромні заощадження, поїхав у Мехіко, де присвятив себе заняттям живопису. Наскільки гарними були його твори ми вже ніколи не дізнаємося — через рік він знищив усі свої творіння і повернувся до Сполучених Штатів.

Прибувши до Нью-Йорк Ірвін Пенн влаштувався асистентом до Олександра Ліберманна, який на той час виконував обов’язки художнього редактора журналу «Vogue». Ліберман — майже легендарна постать в світі глянцевих журналів, художник, скульптор, фотограф, дизайнер — зумів багато чому навчити свого молодого колегу. Перший час основним обов’язком Пенна був підбір зображень для обкладинки журналу. Він був просто переповнений різними задумами, але штатні фотографи «Vogue» не поспішали втілювати його ідеї в життя. Здається питання тут не стільки в нетямущості працівників, скільки у вимогливості нового керівника, а заодно і в його важкому характері.

Одного разу в інтерв’ю журналіст нагадав Ірвін у Пенну, що Ліберман відгукувався про нього як про людину, з якою дуже важко працювати. «Так я такий, хіба не видно», — посміхнувся у відповідь фотограф, — «Я страшенно опираюся всього. Якби Ліберман сказав мені: “Чому б тобі не сфотографувати ці квіти?”, Я б відповів: “Та мені плювати на квіти”. Він сказав би: “Просто сфотографуй їх”, після чого я б поступився: “Це просто втрата часу, але якщо ти хочеш переконатися в моїй безпорадності — добре, давай”. …». Можна собі уявити, що з підлеглими в нього були не менш складні відносини.

Може бути, саме ці риси характеру зіграли вирішальну роль у його подальшій кар’єрі: невміння домовитися з фотографами змусило молодого дизайнера самому взятися за камеру і вже 1 жовтня 1943 року на обкладинці «Vogue» з’явилася його перша фотографія. Цю дату можна вважати другим днем народження Ірвіна Пенна, Незабаром він показав свої неординарні здібності у багатьох областях фотографії і став одним з найвідоміших фотографів XX століття.

Для фотографій Пенна характерне використання різноманітних, підглянутих або винайдених ним самим прийомів, колекцію яких він постійно поповнював. Наприклад, поміщав свою жертву в споруджений з театральних пристосувань кут емітуючи замкнутий простір. Деякі моделі вели себе як ні в чому не бувало, інші були явно стурбовані, представляли себе в капкані або в тюремній камері. Серед моделей «кутового періоду» було чимало знаменитостей, таких як артисти Ноель Ковард і Спенсер Трейсі, художники Марсель Дюшан і Джорджія О’Кіф, герцогиня Віндзор і багато інших.

Іноді Пенн використовував різні предмети меблів або пристрої, скажімо, укладав модель на ліжко, садовив на мотоцикл, примушував взяти до рук музичний інструмент і так далі і тому подібне. Одного разу він придбав у сусідньому магазині старовинний килим і протягом кількох місяців використовував його в якості фону — різні частини килима різнилися по тону і візерунку, так що фотограф міг підбирати для кожної моделі свій певний шматочок фону. Серед інших свої ділянки килима отримали філософ Джон Дьюї і режисер Альфред Хічкок.

Великим успіхом користувалася серія фотографій привезених Пенном з відрядження в Перу в 1948 році. Він провів в Андах кілька днів чекаючи літака і щоб час не пропав даремно орендував у місцевого фотографа студію, яка виглядала більш ніж екзотично: підлоги з кам’яної плитки, малюнки на стінах, якийсь незрозумілий столик, на який облокачувалися позуючі моделі. Фотограф зробив в цій студії близько 200 портретів місцевих жителів, у тому числі знаменитий «Діти із міста Куско» ( «Cuzco Children»). Цікаво простежити зростання цін на цю фотографію: у 1948 році вона коштувала близько 10 доларів, в 1978 році її ціна підскочила до 3000, а ще через десять років склала 35000. На порозі XXI століття за знімок просили вже 175000 і, нарешті, 11 квітня 2008 платиновий відбиток 48,6*50,2 квадратних сантиметрів зроблений фотографом в 1971 році був проданий за 529000 доларів.

Над не менш відомим проектом «Small Trades» фотограф працював у 1950-1951 роках в Нью-Йорку, Парижі та Лондоні. Він фотографував представників різних професій, одягнених в робочу уніформу і з атрибутами своєї професії в руках. У результаті вийшла найбільша серія майстра, що складається з 252 фотографій.

У 1952 році Ліберман повідомив Пенну, що керівництву «Vogue» перестала подобатися його робота — вони заявили, що його фотографії буквально «пропалюють сторінки». «Потім я зрозумів, що вони хотіли від мене славних, солодких, чистеньких картинок з гарненькими дівчатками. Я став їх робити і мене почали друкувати — 200-300 сторінок на рік», — згадував фотограф. І додав з неприхованою гіркотою, — «До тих пір я намагався робити фотографії, після цього я почав виробляти предмети споживання». На щастя ця зміна торкнулася тільки комерційної і рекламної фотографії, зйомки для індустрії моди і тому подібне. Що стосується портретної зйомки, то в 1950-х роках і пізніше він продовжував розвивати свою майстерність і зробив багато фотографій увійшли до скарбниці світового фотомистецтва, скажімо, знаменитий портрет Пабло Пікассо 1957 року.

Дуже цікаві спогади про роботу Пенна-портретиста залишив відомий антрополог Ліонел Тайгер, якого Пенн фотографував на початку 1980-х років. «Я пам’ятаю відчуття, що віддаю більше ніж маю, що в цей момент я був більше ніж я є насправді, розповідав не свою історію, а щось більше …», — описував свої відчуття Тайгер. І важко буде знайти іншого фотографа здатного викликати подібні почуття! При цьому сам фотограф вважав, що він повинен догодити ні портретованому або замовнику, а глядачеві: «Багато фотографів вважають, що їхній клієнт — це той, кого вони фотографують», — ділився Пенн секретом свого успіху в 1991 році, — «Мій ж клієнт — це жінка в Канзасі що читає “Vogue”. Я намагаюся заінтригувати, порушити, порадувати її ».

До цих пір мова йшла про Ірвіні Пенне як про фотографа-портретиста, який працює майже виключно зі знаменитостями, що звичайно не відбиває всієї широти його фотографічних інтересів. Він багато і досить успішно працював з оголеною натурою, багато уваги приділяв натюрморту: «Зйомка тістечка теж може бути мистецтвом», — говорив він і доводив це на практиці протягом своєї досить тривалої кар’єри фотографа. Пенн дуже любив так звані «етнографічні дослідження», фотографував папуасів Нової Гвінеї в національному одязі, інших представників так званих примітивних народів: «Вони не примітивні», — обірвав він особливо надокучливого репортера, — «Примітивні люди живуть в Нью-Йорку».

У 1958 році американський журнал «Popular Photography» назвав 10 кращих фотографів сучасності. Шестеро з них — Юджин Сміт, Філіп Халсман, Ансел Адамс, Гьєн Мілі, Альфред Ейзенштедт і Ернст Хаас — пішли від нас у XX столітті, зовсім нещодавно до них приєдналися Юсуф Карш, Анрі Картьє-Брессон і Річард Аведон. Сумно сказати, але на початок 2009 року 91-річний Ірвін Пенн залишився єдиним з «великої десятки».

Амелія Тробрідж (Amelia Troubridge) народилася 1974 року в Лондоні. Амелія – самоучка, і вперше взялася за старий батьківський фотоапарат в 1992 році. Зараз Амелія знімає для Time Magazine, Vanity Fair, The Face, GQ, Esquire, Tatler, Harpers Bazaar, Stern, Dazed and confused, Vogue і The Observer.

Мікі Рурк

Мікі Рурк

Мікі Рурк

Актор Адріен Броді

Адріен Броді

Адріен Броді

Режисер Гай Річі

Журналіст Хантер Томпсон

Діта Фон Тіз

Актриса, танцівниця Діта Фон Тіз

Мабуть, одна з найбільш талановитих і затребуваних фотографів сучасності Анна Лейбовіц (Annie Leibovitz) народилася в 1949 році в містечку Вестпорт в передмісті Уотербері (штат Коннектикут). Після закінчення Інституту мистецтв Сан-Франциско вона вирушила в Ізраїль, де працювала в археологічній експедиції на розкопках в Старому місті Єрусалиму.

Саме там Анна Лейбовіц прийняла рішення стати фотографом і влаштувалася позаштатним фотокореспондентом в Rolling Stone. Тринадцять років вона фотографувала музикантів і дослужілась до головного фотографа журналу. Потім її запросили до найбільш «зоряного» журналу – Vanity Fair, для якого вона знімає і до сьогодні. На початку 90-х Анна Лейбовіц відкрила власну студію в Нью-Йорку, а також знімає для журналу Vogue і рекламних кампаній відомих фірм (наприклад, Louis Vuitton, Disney, Gap).

Джек Ніколсон (Jack Nicholson). Портрет з виставки Анни Лейбовіц A Photographer’s Life ( «Життя фотографа. 1990-2005»)

Анджеліна Джолі (Angelina Jolie) і Меддокс (Maddox)

Арнольд Шварценеггер (Arnold Schwarzenegger)

Арнольд Шварценеггер (Arnold Schwarzenegger)

Арнольд Шварценеггер (Arnold Schwarzenegger) со своей женой Марієй Шрайвер (Maria Shriver)

Арнольд Шварценеггер (Arnold Schwarzenegger) со своей женой Марієй Шрайвер (Maria Shriver)

Кейт Мосс (Kate Moss) і Джонні Депп (Johnny Depp)

Кемерон Діаз (Cameron Diaz)

Кемерон Діаз (Cameron Diaz)

Стінг (Sting)

Вупі Голдберг (Whoopi Goldberg)

Кейт Бланшет (Cate Blanchett)

Кейт Бланшет (Cate Blanchett)

Джуд Лоу (Jude Law)

Барак Обама (Barack Obama)

Різ Візерспун (Reese Witherspoon)

Різ Візерспун (Reese Witherspoon)  і Хоакін Фенікс (Joaquin Phoenix)

Різ Візерспун (Reese Witherspoon)  і Хоакін Фенікс (Joaquin Phoenix)

Різ Візерспун (Reese Witherspoon)  і Хоакін Фенікс (Joaquin Phoenix)

Королева Великобританії Єлизавета Друга (Queen Elizabeth II)

Королева Великобританії Єлизавета Друга (Queen Elizabeth II)

Хельмут Ньютон народився 31 жовтня 1920 року в Берліні, в багатій єврейській родині. Незадовго до початку Другої Світової Війни, в 1938 році Ньютон виїжджає з Берліна до Сінгапуру, де знаходить роботу фотографа у відділі світської хроніки місцевої газети. Після переїзду в Париж, з початку 1960-х років Хельмут Ньютон починає регулярно працювати для французького видання журналу Vogue.

Численні фотозйомки для журналів Vogue, Harper’s Bazaar, Marie Claire, ELLE, Playboy і дружба зі знаменитостями приносять Хельмуту Ньютону всесвітню популярність і визнання. Наступає період нескінченних виставок, особливою популярністю користуються найбільш провокаційні і відверті фотосесії Ньютона. Його шокуючі жорсткістю і відвертістю чорно-білі фотографії вважають честю виставляти і купувати музеї та арт-галереї.

Сігурні Уівер (Sigourney Weaver)

Сігурні Уівер (Sigourney Weaver)

Катрін Деньов (Catherine Deneuve)

Бріджит Нільсен (Brigitte Nielsen)